Ингрида Шимоните: «Я стараюсь быть частью того, что мы можем сделать для людей, которых война заставила покинуть свой дом»

Премьер-министр Литвы Ингрида Шимоните дала эксклюзивное интервью программному директору RADIO•R Эрнесту Алесину. В беседе премьер рассказала о том, приходилось ли ей заниматься волонтерской работой, помогая украинским военным беженцам, а также о том, какая помощь, по ее мнению, необходима украинцам, которые находятся в Литве. 

— В каких социальных акциях принимала участие Ингрида Шимоните, и почему простые люди должны продолжать оказывать помощь друг другу?

— Даже тогда, когда государство что-то делает от имени государственного учреждения либо правительства, парламента, президента, — это все равно от имени людей. Потому что ничего собственного у правительства нет. Все фонды, которыми мы распоряжаемся, все средства — это все собственность налогоплательщиков Литовской Республики. Так что мы просто считаем. А имея в виду очень очень широкую поддержку Украины в Литве, мы имеем также этот мандат — принимать решения на государственном уровне о снабжении ВСУ, о гуманитарной помощи либо о какой-то другой помощи.

А мне лично — я скажу вам очень просто. Война началась ведь не в прошлом году. Война началась в 2014 году, и тогда в Литве уже нашлись люди, которые начали помогать Украине, украинским бойцам. Такие, как Йонас Оман. И с тех пор я его поддерживаю — как житель Литвы просто, не как член правительства, не как член парламента (тогда даже не была ни тем, ни другим), — уже много-много лет.

А за этот год, когда нашлось больше таких инициатив, — Андрюса Тапинаса, Олега Шураева и других, Šaulių Sąjunga, — всех, которые что-то придумают, чем они могут помочь, — я стараюсь участвовать во всем. И я также стараюсь помогать своим временем тогда, когда могу.

Когда был первый поток беженцев в марте прошлого года, в центрах по регистрации нужны были люди. Потому что за день приезжало от 1000 до 2000 человек, которых надо было как-то зарегистрировать, как-то приютить, найти ночлег и позаботиться о каких-то базовых вопросах. Было довольно сложно, потому что обычно волонтерят люди, которые помоложе. Потому что надо сидеть в компьютерах, разбираться, как-то данные вводить и т.д. Но довольно многие молодые люди не имеют возможности общаться по-русски. И вот я с группой коллег помоложе несколько вечеров сидела и регистрировала людей, подыскивала жилье.

Иногда звонила людям, которые свое жилье зарегистрировали, и говорила: «Вам звонит волонтер, Ингрида. У меня есть вот такой вопрос к вам». Они говорили, говорили, говорили, а потом на том конце трубки: «Ингрида – это ТА Ингрида, да?». И они меня узнавали. Также были хорошие мероприятия по выходным для украинских детей, где я тоже волонтерила. Я просто стараюсь как-то быть частью и такого простого, что мы можем сделать для людей, которых просто война заставила покинуть свой дом.

 — Вы, наверное, согласитесь, что как бы быстро ни закончилась война, не все люди смогут сразу вернуться домой. Нас ждет еще очень много дел. Надо сначала, чтобы закончилась война, потом отстроить Украину. Что нужно, и чем нужно, по вашему мнению, помочь украинцам, которые находятся в Литве, чтобы им было легче интегрироваться?

— Ну, я думаю, что интеграция людей, которые уже находятся в Литве, идет довольно хорошо. Потому что, я думаю, Литва — первое государство в Европейском союзе по части беженцев, которые нашли себя в нашем рынке труда. Потому что это, в основном, женщины и дети, потому что мужчины воюют. А женщины и дети как-то ищут себе приют в других странах. И, конечно, есть проблема — как-то «внедрить» детей в нашу школьную систему, потому что у нас школ, которые обучают на украинском языке, конечно, нет. Есть школы либо на литовском, либо на русском, либо на польском — и на русском, на польском — не везде, только в некоторых городах. Поэтому люди и концентрируются где-то, где есть учебные заведения, где легче пристроить детей просто чтобы они могли продолжать обучение.

Когда эта волна началась, многие довольно наивно думали, что это месяца три (четыре, пять), а летом уже все закончится, осенью мы вернемся уже в Украину. Конечно, ничего подобного не случилось, и уже с осени еще больше детей пришли в систему нашего образования. Но очень много взрослых, очень много женщин, которые сюда приехали, — они работают. И когда люди иногда говорят: «ой, что они всем этим украинцам все дают, нам ничего не дают», так тут надо, наверное, две такие мысли подчеркнуть. Одна мысль — это то, что какая-то помощь, которую мы предоставляем, — это помощь, которая опирается на те же самые принципы, что и для наших людей. Это помощь для детей, это помощь для содержания места жительства, это какие-то другие льготы — это все универсально. Да, бывает, частные компании какие-то свои бенефиты предоставляют, но это уже их частные решения.

И я не знаю ни одного человека, который согласился бы, чтобы его дом разрушили бомбой для того, чтобы поехать куда-то в другую страну и там получить, например, страхование за более низкую цену. Ну это просто глупо, эта зависть, которая иногда где-то слышится, я думаю, она очень неправильная.

А другое дело — то, что, имея в виду, что много беженцев работают, — они платят налоги. И поэтому смотреть на украинскую общину как на какую-то общину иждивенцев, которые тут благодаря нашему доброму сердцу существуют… это неправда. Просто люди приехали, они решили, что они тут на некоторое время должны остаться. Они стараются быть частью нашего общества.

***

Інґріда Шимоніте: «Я намагаюся бути частиною того, що ми можемо зробити для людей, яких війна змусила покинути свій дім»

Прем’єр-міністр Литви Інґріда Шимоніте дала ексклюзивне інтерв’ю програмному директорові RADIO•R Ернесту Алєсіну. У бесіді прем’єр розповіла про те чи доводилося їй займатися волонтерською роботою, допомагаючи українським військовим біженцям, а також про те яка допомога, на її думку, потрібна українцям, які знаходяться в Литві.

— В яких соціальних акціях брала участь Інґріда Шимоніте, і чому прості люди повинні продовжувати надавати допомогу один одному?

— Навіть тоді, коли держава щось робить від імені державної установи чи уряду, парламенту, президента, — це все одно від імені людей. Тому що нічого власного в уряду немає. Усі фонди, якими ми розпоряджаємося, усі кошти — це все власність платників податків Литовської Республіки. Тож ми просто рахуємо. А маючи на увазі дуже дуже широку підтримку України в Литві, ми маємо також цей мандат — приймати рішення на державному рівні про постачання ЗСУ, про гуманітарну допомогу або про якусь іншу допомогу.

А мені особисто — я скажу вам дуже просто. Війна все ж почалася не минулого року. Війна почалася в 2014 році. Й тоді в Литві вже знайшлися люди, які почали допомагати Україні, українським бійцям. Такі, як Йонас Оман. І відтоді я його підтримую — як мешканка Литви просто, не як член уряду, не як член парламенту (тоді навіть не була ні тим, ні іншим), — вже багато-багато років.

А за цей рік, коли знайшлося більше таких ініціатив, — Андрюса Тапінаса, Олега Шураєва та інших, Šaulių Sąjunga, — всіх хто щось придумають, чим вони можуть допомогти, — я намагаюся брати участь у всьому. І я також намагаюся допомагати своїм часом тоді, коли можу.

Коли був перший потік біженців у березні минулого року, в центрах по реєстрації потрібні були люди. Тому що за день приїжджало від 1000 до 2000 чоловік, яких потрібно було якось зареєструвати, якось прихистити, знайти нічліг і потурбуватися про якісь базові питання. Було досить складно, тому що зазвичай волонтерять люди, які помолодше. Тому що потрібно сидіти в комп’ютерах, розбиратися, якось дані вводити тощо. Але досить багато молодих людей не мають можливості спілкуватися російською. І ось я з групою колег помолодше декілька вечорів сиділа та реєструвала людей, підшукувала житло.

Іноді дзвонила людям, які своє житло зареєстрували, і говорила: «Вам дзвонить волонтер, Інґріда. У мене є ось таке питання до вас». Вони говорили, говорили, говорили, а потім на тому кінці трубки: «Інґріда — це ТА Інґріда, так?». І вони мене впізнавали. Також вихыдними днями були хороші заходи для українських дітей, де я також волонтерила. Я просто намагаюся якось бути частиною і такого простого, що ми можемо зробити для людей, яких просто війна змусила покинути свій дім.

— Ви, напевно, погодетесь, що як би швидко не закінчилася війна, не всі люди зможуть одразу повернутися додому. Нас чекає ще дуже багато справ. Потрібно спочатку щоб закінчилася війна, потім відбудувати Україну. Що треба і чим треба, на вашу думку, допомогти українцям, які знаходяться в Литві, щоб їм було легше інтегруватися?

— Ну, я думаю, що інтеграція людей, які вже знаходяться в Литві, йде досить добре. Тому що, я думаю, Литва — перша держава в Європейському союзі за часткою біженців, які знайшли себе в нашому ринку праці. Тому що це, в основному, жінки та діти, тому що чоловіки воюють. А жінки й діти якось шукають собі притулок в інших країнах. І, звичайно, є проблема — якось «ввести» дітей в нашу шкільну систему, тому що у нас шкіл, які навчають українською мовою, звичайно, немає. Є школи або литовською, або російською, або польською — і російською, польською — не скрізь, лише в деяких містах. Тому люди й концентруються десь, де є учбові заклади, де легше прилаштувати дітей просто щоб вони могли продовжувати навчання.

Коли ця хвиля почалася, багато хто досить наївно думав, що це місяці три (чотири, п’ять), а влітку вже все закінчиться, восени ми повернемося вже в Україну. Звичайно, нічого подібного не сталося, і вже з осені ще більше дітей прийшло в систему нашої освіти. Але дуже багато дорослих, дуже багато жінок, які сюди приїхали, — вони працюють. І коли люди іноді говорять: «ой, що вони всім цим українцям усе дають, нам нічого не дають», так тут потрібно, напевно, дві такі думки підкреслити. Одна думка — це те, що якась допомога, яку ми надаємо, — це допомога, яка спирається на ті ж самі принципи, що й для наших людей. Це допомога для дітей, це допомога для утримання місця проживання, це якісь інші пільги — це усе універсально. Так, буває, приватні компанії якісь свої бенефіти надають, але це вже їх приватні рішення.

І я не знаю жодну людину, яка погодилася б, щоб її будинок зруйнували бомбою для того, щоб поїхати кудись в іншу країну й там отримати, наприклад, страхування за нижчу ціну. Ну це просто безглуздо, ця заздрість, яку іноді десь можна почути, я думаю, вона дуже неправильна.

А інша справа — те, що, маючи на увазі, що багато біженців працюють, — вони платять податки. І тому дивитися на українську общину як на якусь общину утриманців, які тут завдяки нашому доброму серцю існують… це неправда. Просто люди приїхали, вони вирішили, що вони тут на деякий час повинні залишитися. Вони намагаються бути частиною нашого суспільства.