Прем’єр-міністр Литви Інґріда Шимоніте дала ексклюзивне інтерв’ю програмному директорові RADIO•R Ернесту Алєсіну. У бесіді прем’єр розповіла про те, чи доводилося їй займатися волонтерською роботою, допомагаючи українським військовим біженцям, а також про те, яка допомога, на її думку, потрібна українцям, які знаходяться в Литві.
Інґріда Шимоніте: «Я намагаюся бути частиною того, що ми можемо зробити для людей, яких війна змусила покинути свій дім»
– В яких соціальних акціях брала участь Інґріда Шимоніте, і чому прості люди повинні продовжувати надавати допомогу один одному?
– Навіть тоді, коли держава щось робить від імені державної установи чи уряду, парламенту, президента, — це все одно від імені людей. Тому що нічого власного в уряду немає. Усі фонди, якими ми розпоряджаємося, усі кошти — це все власність платників податків Литовської Республіки. Тож ми просто рахуємо. А маючи на увазі дуже дуже широку підтримку України в Литві, ми маємо також цей мандат — приймати рішення на державному рівні про постачання ЗСУ, про гуманітарну допомогу або про якусь іншу допомогу.
А мені особисто — я скажу вам дуже просто. Війна все ж почалася не минулого року. Війна почалася в 2014 році. Й тоді в Литві вже знайшлися люди, які почали допомагати Україні, українським бійцям. Такі, як Йонас Оман. І відтоді я його підтримую — як мешканка Литви просто, не як член уряду, не як член парламенту (тоді навіть не була ні тим, ні іншим), — вже багато-багато років.
А за цей рік, коли знайшлося більше таких ініціатив, — Андрюса Тапінаса, Олега Шураєва та інших, Šaulių Sąjunga, — всіх, хто щось придумають, чим вони можуть допомогти, — я намагаюся брати участь у всьому. І я також намагаюся допомагати своїм часом тоді, коли можу.
Коли був перший потік біженців у березні минулого року, в центрах по реєстрації потрібні були люди. Тому що за день приїжджало від 1000 до 2000 чоловік, яких потрібно було якось зареєструвати, якось прихистити, знайти нічліг і потурбуватися про якісь базові питання. Було досить складно, тому що зазвичай волонтерять люди, які помолодше. Тому що потрібно сидіти в комп’ютерах, розбиратися, якось дані вводити тощо. Але досить багато молодих людей не мають можливості спілкуватися російською. І ось я з групою колег помолодше декілька вечорів сиділа та реєструвала людей, підшукувала житло.
Іноді дзвонила людям, які своє житло зареєстрували, і говорила: «Вам дзвонить волонтер, Інґріда. У мене є ось таке питання до вас». Вони говорили, говорили, говорили, а потім на тому кінці трубки: «Інґріда — це ТА Інґріда, так?». І вони мене впізнавали. Також вихiдними днями були хороші заходи для українських дітей, де я також волонтерила. Я просто намагаюся якось бути частиною і такого простого, що ми можемо зробити для людей, яких просто війна змусила покинути свій дім.
– Ви, напевно, погодетесь, що як би швидко не закінчилася війна, не всі люди зможуть одразу повернутися додому. Нас чекає ще дуже багато справ. Потрібно спочатку щоб закінчилася війна, потім відбудувати Україну. Що треба і чим треба, на вашу думку, допомогти українцям, які знаходяться в Литві, щоб їм було легше інтегруватися?
– Ну, я думаю, що інтеграція людей, які вже знаходяться в Литві, йде досить добре. Тому що, я думаю, Литва — перша держава в Європейському союзі за часткою біженців, які знайшли себе в нашому ринку праці. Тому що це, в основному, жінки та діти, тому що чоловіки воюють. А жінки й діти якось шукають собі притулок в інших країнах. І, звичайно, є проблема — якось «ввести» дітей в нашу шкільну систему, тому що у нас шкіл, які навчають українською мовою, звичайно, немає. Є школи або литовською, або російською, або польською — і російською, польською — не скрізь, лише в деяких містах. Тому люди й концентруються десь, де є учбові заклади, де легше прилаштувати дітей просто щоб вони могли продовжувати навчання.
Коли ця хвиля почалася, багато хто досить наївно думав, що це місяці три (чотири, п’ять), а влітку вже все закінчиться, восени ми повернемося вже в Україну. Звичайно, нічого подібного не сталося, і вже з осені ще більше дітей прийшло в систему нашої освіти. Але дуже багато дорослих, дуже багато жінок, які сюди приїхали, — вони працюють. І коли люди іноді говорять: «ой, що вони всім цим українцям усе дають, нам нічого не дають», так тут потрібно, напевно, дві такі думки підкреслити. Одна думка — це те, що якась допомога, яку ми надаємо, — це допомога, яка спирається на ті ж самі принципи, що й для наших людей. Це допомога для дітей, це допомога для утримання місця проживання, це якісь інші пільги — це усе універсально. Так, буває, приватні компанії якісь свої бенефіти надають, але це вже їх приватні рішення.
І я не знаю жодну людину, яка погодилася б, щоб її будинок зруйнували бомбою для того, щоб поїхати кудись в іншу країну й там отримати, наприклад, страхування за нижчу ціну. Ну це просто безглуздо, ця заздрість, яку іноді десь можна почути, я думаю, вона дуже неправильна.
А інша справа — те, що, маючи на увазі, що багато біженців працюють, — вони платять податки. І тому дивитися на українську общину як на якусь общину утриманців, які тут завдяки нашому доброму серцю існують… це неправда. Просто люди приїхали, вони вирішили, що вони тут на деякий час повинні залишитися. Вони намагаються бути частиною нашого суспільства.
Iнформація для українців в Литві
